Особливості порушень поведінки

Соціальна дезорієнтація проявляється у труднощах, що виникають під час оволодіння нормами і правилами поведінки. У результаті цього з’являються: некерованість, агресивні дії щодо живих і неживих об’єктів, нерозуміння заборон, імпульсивність, гіперактивність (рухова розгальмованість).

Спонукати появу соціальної дезорієнтації можуть такі фактори, як знижена чутливість до соціальних норм, що проявляється у поведінці й недорозвиненні різних видів дитячої діяльності, розумова відсталість, аутизм, затримка психічного розвитку, різка зміна умов життя дитини (синдром, що часто виникає у біженців, емігрантів), початок відвідування дитячого садка або школи.

Розвиток синдрому іноді провокують самі дорослі. Вони висувають незрозумілі, неадекватні або протилежні за змістом вимоги до поведінки дітей, не ураховують, що дитина не завжди може зрозуміти, що робити можна, а що – ні.

Дошкільник або молодший школяр можуть думати, що їм роблять більше зауважень, ніж іншим дітям. Водночас вони ще не усвідомлюють, у чому полягає різниця між серйозним негативним вчинком і пустощами. Тому вимоги дорослих не є адекватними реальним можливостям дитини, рівню її орієнтації у соціумі, що посилює прояви синдрому. У малюка, унаслідок постійного незадоволення його поведінкою, може знизитися самооцінка, з’явитися думка, що до нього ставляться несправедливо. Пізніше це може стати поштовхом до появи свідомих асоціальних або антисоціальних установок.

Корекція соціальної дезорієнтації передбачає: чітке продумування й оптимальне формулювання дорослими вимог до дитини, адекватну вікові дитини кількість заборон, зрозуміле пояснювання дитині, що саме вона зробила неправильно, обмеження зауважень у часі й просторі, уміле використання під час привчання до позитивної поведінки провідної діяльності вікового періоду.

Негативне самопред’явлення у дошкільників і молодших школярів пов’язане із особливо яскравою потребою в увазі. Порушення загальноприйнятих норм поведінки під час негативного самопред’явлення є свідомим. Воно стає основною формою діяльності дитини. Ознаками негативного самопред’явлення є грубість, конфлікти, сварки.

Серед причин негативного самопред’явлення органічної основи не виявлено. Її передумовами вважають зміну атмосфери підвищеної уваги до дитини у ранньому віці, недостатню увагу, спричинену зміною життєвих обставин. У результаті несформованими виявляються змістовні форми спілкування дитини з дорослими. Негативізм стає постійним фоном дитячої поведінки. Якщо дорослі часто сварять дитину, читають їй нотації, то синдром стає ще більш стійким: дитина повторює демонстративні прояви.

Прогноз, за умов чіткого розподілу, регулювання уваги до дитини, є позитивним. Корекційну роботу проводять із батьками, наголошуючи, що необхідно звертати увагу на дитину не тільки тоді, коли вона демонстративно цього вимагає, але й коли вона є спокійною. Батькам радять урівноважено реагувати на її поведінку; підкріплювати позитивні дитячі прояви; знаходити для дитини ту сферу діяльності, у якій вона є успішною; не залишати її без уваги.

Сутність сімейної ізоляції полягає в затримці дитини у системі родинних відносин, приманних дітям більш раннього віку, невмінні адаптуватися у колективі дошкільників або молодших школярів. Єдиний соціальний інститут, де дитині комфортно, це родина.

Передумовами появи сімейної ізоляції можуть бути: підвищена сенситивність (чутливість), астенія після захворювань або конституційна ослабленість нервової системи, дитячий аутизм. Також цей синдром може з’явитися без органічної основи, внаслідок особливих якостей особистості дитини, неправильного виховання, замкненого, ізольованого способу життя родини. Ця дитина є інфантильною, виявляє підвищену залежність, низький рівень самостійності, уникає контактів із оточуючими. Такі прояви посилює атмосфера гіперопіки з боку батьків.

Корекційна діяльність передбачає роботу із батьками дитини, їхню педагогічну просвіту, цілеспрямовану організацію поступового навчання дитини комунікації: спочатку її привчають спілкуватися і контактувати з одним-двома однолітками, а пізніше зацікавлюють діяльністю у групі дітей.

Уникнення діяльності з’являється у тих дітей, котрі не можуть реалізувати притаманну їм демонстративну поведінку. Унаслідок родинного неблагополуччя, зайнятості батьків, що не помічають високої потреби дитини у прийнятті, вона не отримує достатньої уваги. У неї поєднуються демонстративність із тривожністю, виникає внутрішній конфлікт, що вирішується шляхом гіпертрофованого розвитку захисного фантазування. Звичайне життя цих дітей є недостатньо насиченим яскравими ураженнями, а мрії допомагають здійснити далеку подорож, уявити себе серед дивних рослин, тварин, на іншій планеті, континенті.

Діти майже не звертають уваги на свою неуспішність. Їхня поведінка є своєрідною грою, що здійснюється не у зовнішньому, а у внутрішньому житті. Дитина начебто відсутня на заняттях, не чує питань і вказівок, висловлених на її адресу. Фантазії дозволяють заповнити потребу в увазі, у грі. Цей психологічний синдром може викликати нерозуміння з боку педагогів та інших оточуючих, спонукати до розвитку істероїдного типу особистості.

Шляхами корекції розвитку дітей цієї групи вважають спрямування активної уяви на розв’язання реальних творчих завдань, забезпечення дитині у реальній продуктивній творчій діяльності емоційного підкріплення, уваги, відчуття успіху.

Вербалізм виникає як перевага вербального розвитку (мовлення і словесної пам’яті) над розвитком інших пізнавальних процесів (сприймання, наочно-дійового і наочно-образного мислення, уяви, довільної уваги). Він виникає у ранньому або молодшому дошкільному віці.

Основними передумовами вербалізму є розумова відсталість, затримка психічного розвитку, дитячий аутизм. Іноді вербалізм зустрічається у дітей зі збереженим інтелектом. Також він може виникати внаслідок специфічних установок у родині, під час яких батьки та інші родичі докладають значних зусиль для оволодіння дитиною мовленням, вважаючи його чи не єдиним показником психічного розвитку.

Цей синдром супроводжується наявністю у дитини завищеної самооцінки, підвищеним рівнем демонстративності, перевагою вербальної активності над іншими її формами. Спілкування з однолітками є порушеним унаслідок відсутності спільних інтересів. Із дорослими дитина спілкується в основному для того, щоб продемонструвати свої вміння.

Вербалізм може стати причиною інших психологічних синдромів: соціальної дезорієнтації, негативного самопред’явлення, хронічної неуспішності.

Корекційна робота під час вербалізму передбачає стимулювання тих видів діяльності, які було пропущено у сензитивний для їх розвитку період часу. Наприклад, малювання або ліплення зайчика під час корекції цього синдрому має передувати розмові про нього. Також дитину поступово привчають до спілкування та взаємодії із однолітками.

Ризик виникнення хронічної неуспішності з’являється тоді, коли дитина не виправдовує очікувань дорослих. Особливо яскраво цей синдром проявляється у підготовчій групі дитячого садка під час здійснення переходу до систематичних занять. Унаслідок цього у дитини підвищується тривожність, знижується самооцінка, що веде до дезорганізації дій і падіння впевненості у собі, низької результативності. Цю негативну думку підтримують дорослі. Вони постійно роблять зауваження, виявляють своє незадоволення.

Схильність до синдрому хронічної неуспішності виявляють діти з високим рівнем соціалізованості, установкою на слухняність, некритичне виконання вимог дорослих.

Передумовами хронічної неуспішності є неправильні або неефективні методи виховання, підвищені очікування, негативні соціальні умови виховання у родині, сімейні конфлікти.

Корекційний вплив на дитину із хронічною неуспішністю передбачає створення ситуацій успіху шляхом виконання батьками грамотних дій. Вони мають ретельно продумувати вибір дошкільного закладу, дбати про власне позитивне ставлення до дитини, знаходити таку діяльність, під час виконання якої малюк відчував би себе вільно, розкуто, радісно. Покарання і зауваження під час хронічної неуспішності позитивного результату не дають.